Перелом дистального відділу променевої кістки – одна з найпоширеніших травм опорно-рухового апарату, яка становить 15-20% від загальної кількості переломів (Bengner et al, 1993, Ark et al, 1993).
Епідеміологічні дослідження повідомляють про високий рівень травм переважно у пацієнтів старше 60 років (Gutierrez et al, 2010, Young et al, 2000). У цій віковій групі це другий за поширеністю тип ушкодження після переломів стегна, Cummings et al, 1989, Ray et al, 1997, трапляєтьсямайже у 4 рази частіше у жінок, ніж у чоловіків (Thompson et al, 2004).
Зі зростанням тривалості життя у світі, можна очікувати, що частота переломів зап’ястя збільшиться приблизно на 50% до 2030 року (Ruger et al, 1998).
Перелом дистального відділу променевої кістки у пацієнтів, як правило, лікується консервативно із закритою репозицією кісткових уламків та іммобілізацією за допомогою гіпсової пов’язки (Chung et al, 2009).
Після періоду іммобілізації розпочинається фізична терапія, вона призначається для зменшення болю, відновлення втраченої амплітуди рухів у суглобі, а також для збільшення м’язової сили та функції (Gutiérrez et al, 2011).
Також використовуються фіксуючі металоконстркуції, які стали стандартним методом, що застосовується при хірургічному лікуванні перелому дистального відділу променевої кістки. Даний метод лікування дає можливість зберігати функцію зап’ястя, порівнюючи його з тривалою іммобілізацією (Wiemer et al, 1999).
Післяопераційна фізична терапія є невід’ємною частиною менеджменту даного перелому, оскільки існує підвищений ризик до довготермінових порушень функції через ураження зап’ястя (Dekkers et al, 2004, Hegeman et al, 2004). Функціональне відновлення безпосередньо впливає на якість життя, а також на тривалість лікарняного періоду та фінансової компенсації працівникам, а тому представляє соціально-економічний інтерес (Kakarlapudi et al, 2000).
В середньому пацієнти з дистальним переломом променевої кістки не працюють від 67 до 140 днів (Wentzensen et al, 1997, Wittemann et al, 1994). Саме з цієї причини післяопераційна терапія має вагоме значення для відновлення функціональності (Smith et al, 2004).
Фізіотерапевтичні втручання, які використовуються для досягнення поставлених цілей, можна класифікувати як активні або пасивні втручання:
Активні втручання включають методи, коли пацієнт повинен приймати активну участь у фізичній терапії, наприклад, брати до уваги рекомендації фізичного терапевта, домашня програма вправ або програма, яка контролюється та виконується під наглядом фізичного терапевта (Bruder et al, 2013).
Пасивні втручання стосуються використання методик, коли пацієнт приймає пасивну участь під час втручання, наприклад, масаж, мобілізація суглобів, і використання фізичних засобів, таких як ультразвук, теплові та холодові пакети та транскутанна електрична стимуляція нервів (Bruder et al, 2013, Michlovitz et al, 2001).
Одним з актуальних питань фізичної терапії при переломі дистального відділу променевої кістки залишається порівняння ефективності домашньої програми фізичної терапії та фізичної терапії при супервізії фізичного терапевта.
Результати проведених 2 рандомізованих клінічних випробувань у пацієнтів літнього віку з переломом дистального відділу променевої кістки, які лікувались консервативно, показав лише суттєві відмінності на користь фізичної терапії під наглядом фізичного терапевта щодо збільшення амплітуди руху при згинанні та розгинанні зап’ястя, у ранній період відновлення (Watt et al, 2000, Wakefield et al, 2000), але суттєвих відмінностей по болі та функції не було виявлено.
MacDermid et al, 2002, повідомили, що пацієнтам з переломом без ускладнення потрібен менш професійний нагляд фізичного терапевта. Клінічний досвід свідчить про те, що багато пацієнтів із ускладненнями ( ушкодження м’яких тканин, набряки) та різними супутніми захворюваннями можуть потребувати більше клінічного нагляду з метою досягнення максимального функціонального результату.
У післяопераційній фізичній терапії переломів зап’ястя, інструкції по програмі домашніх вправ є ефективною альтернативою призначеному протокольному лікуванню (Krischak et al, 2009).
У систематичному огляді Gutiérrez et al, 2011 дійшли висновку, що в середньотерміновій перспективі докази є суперечливі щодо того, чи є програма лікування, яка проводиться під наглядом фізичного терапевта ефективнішою, ніж домашня програма вправ.
Дослідження Bruder et al, 2013 показало, що рекомендації та домашня програма вправ, запропонована фізичним терапевтом, були призначені в більшості для пацієнтів з позасуглобовим типом, ніж у внутрішньосуглобовим типом перелому дистального відділу променевої кістки (P <.01) та у пацієнтів старше 50 років порівняно з молодшими (P <.05). Однак нинішні докази показали суперечливі результати, щодо ефективності програми лікування, яку проводить і контролює фізичний терапевт порівнюючи з виконанням домашньої програми вправ.
У систематичному огляді Valdes et al, 2014 дійшли висновку, що наявних доказів було недостатньо для застосування домашньої програми або програми під наглядом фізичного терапевта, як ефективніший метод лікування для дорослих після перелому дистального відділу променевої кістки без ускладнень або наявності супутньої патології.
У систематичному огляді Handoll et al, 2015 дійшли висновку, що недостатньо доказів для встановлення ефективності різних втручань, що застосовуються при фізичній терапії дорослих з переломом дистального відділу променевої кістки у покращені функції. Однак активні втручання, такі як фізичні вправи та рекомендації, найчастіше використовуються фізичними терапевтами для лікування пацієнтів. Домашня програма – це найбільш розповсюджене призначення фізичних терапевтів (Bruder et al, 2013, Michlovitz et al, 2001, Handoll et al, 2015, Bruder et al, 2011, Valdes et al, 2014).
Терапія під наглядом фізичного терапевта однаково корисна для пацієнтів без ускладнень. Клінічна терапія під наглядом фізичного терапевта може бути кращою для пацієнтів із значними ускладненнями після перелому дистального відділу променевої кістки з фіксацією за допомогою металоостеосинтезу. Пацієнти зі обмеження амплітуди рухів зап’ястя, та різними супутніми захворюваннями можуть отримати кращий ефект від терапії, що проводиться в клініці під наглядом фізичного терапевта, порівнюючи з виконанням домашньої програми (Valdes et al, 2015).
Однак у даному дослідженні Valdes et al, 2015, не було статистично значущих відмінностей між кінцевими балами PRWHE (Patient-Rated Wrist Hand Evaluation), – амплітуди руху зап’ястя або передпліччя, наявності болю або сили згиначів кисті між групами. Висновки дослідження вказують, що обидві групи мали великий ефект для всіх результатів.
Програма під контролем фізичного терапевта ефективна в коротко- та середньо- терміновій перспективі та демонструє клінічно та статистично значуще збільшення функції. Це лікування також зменшує біль та збільшує обсяг руху у зап’ясті у порівнянні з домашньою програмою вправ у пацієнтів старше 60 років із позасуглобовим переломом дистального відділу променевої кістки без ускладнень (Gutiérrez-Espinoza et al, 2017).
Таким чином, проаналізувавши опубліковані дослідження 2000-2017 рр. щодо порівняльної ефективності домашньої програми з фізичної терапії та програми під супервізією фізичного терапевта при переломі дистального відділу променевої кістки, ми можемо зробити наступні висновки:
-потребуються подальші високоякісні наукові дослідження щодо даного питання;
-вибір програми фізичної терапії залежить від ряду факторів: тип перелому, метод фіксації, тривалість іммобілізації, вік пацієнта, терміни відновлення, наявність ускладнень чи супутніх захворювань;
– післяопераційна програма домашніх вправ є ефективною альтернативою призначеному протокольному лікуванню;
– післяопераційна терапія має вагоме значення для відновлення функціональності, яке впливає на якість життя;
– оцінку програм з фізичної терапії потрібно виконувати не лише згідно статистичної значущості, але й клінічної корисності.
Підготували: Ю. Мельник, Т. Панасевич
Джерела:
Wakefield AE, McQueen MM. The role of physiotherapy and clinical predictors
of outcome after fracture of distal radius. J Bone Joint Surg Br.2000;82(7):972e976.
Watt CF, Taylor NF, Baskus K. Do Colle0s fracture patient’s benefits from routine referral to physiotherapy following cast removal? Arch Orthop Trauma Surg. 2000;120(7-8):413e415.
Valdes K, Naughton N, Michlovitz S. Therapist supervised clinic-based therapy versus instruction in a home program following distal radius fracture: a systematic review. J Hand Ther. 2014;27(3):165e173.
Gutiérrez H, Herrera U, Aguilera R, Gutiérrez R. Fisioterapia en fracturas de radio distal: revisión sistemática. Rev Iberoam Fisioter Kinesiol. 2011;14(1): 25e37.
Bruder AM, Taylor NF, Dodd KJ, Shields N. Physiotherapy intervention practice patterns used in rehabilitation after distal radius fracture. Physiotherapy. 2013;99(3):233e240.
Bruder AM, Taylor NF, Dodd KJ, Shields N. Physiotherapy intervention practice patterns used in rehabilitation after distal radius fracture. Physiotherapy. 2013;99(3):233e240.
Michlovitz SL, LaStayo PC, Alzner S, Watson E. Distal radius fractures: therapy practice patterns. J Hand Ther. 2001;14(4):249e257.
Handoll HH, Elliot J. Rehabilitation for distal radial fractures in adults. Cochrane Database Syst Rev. 2015;9:CD003324.
Bruder A, Taylor NF, Dodd KJ, Shields N. Exercise reduces impairment and improves activity in people after some upper limb fractures: a systematic review. J Physiother. 2011;57(2):71e82.
Valdes K, Naughton N, Michlovitz S. Therapist supervised clinic-based therapy versus instruction in a home program following distal radius fracture: a systematic review. J Hand Ther. 2014;27(3):165e173.
Bengnér U, Johnell O. Increasing incidence of forearm fractures. A comparison of epidemiologic patterns years apart. Acta Orthop Scand. 1985;56(2):158e160.
Ark J, Jupiter JB. The rationale for precise management of distal radius fractures. Orthop Clin North Am. 1993;24(2):205e210.
Sahlin Y. Occurrence of fractures in a defined population: a 1-year study. Injury. 1990;21(3):158e160.
Singer BR, McLauchlan GJ, Robinson CM, Christie J. Epidemiology of fractures in 15,000 adults: the influence of age and gender. J Bone Joint Surg Br. 1998;80(2): 243e248.
Cummings SR, Black DM, Rubin SM. Lifetime risks of hip, Colles’, or vertebral fracture and coronary heart disease among white postmenopausal women. Arch Intern Med. 1989;149(11):2445e2448.
Ray NF, Chan JK, Thamer M, Melton III LJ. Medical expenditures for the treatment of osteoporotic fractures in the United States in 1995: report from the National Osteoporosis Foundation. J Bone Miner Res. 1997;12(1):24e35.
Thompson PW, Taylor J, Dawson A. The annual incidence and seasonal variation of fractures of the distal radius in men and women over 25 years in Dorset,K. Injury. 2004;35(5):462e466.
Chung KC, Shauver MJ, Birkmeyer JD. Trends in the Unites States in the treatment of distal radius fractures in the elderly. J Bone Joint Surg Am. 2009;91(8):1868e1873.
Lafontaine M, Hardy D, Delince P. Stability assessment of distal radius fractures. Injury. 1989;20(4):208e210.
Nesbitt KS, Failla JM, Les C. Assessment of instability factors in adult distal radius fractures. J Hand Surg Am. 2004;29(6):1128e1138.
Jung HW, Hong H, Jung HJ, Kim JS, Park HY, Bae KH, et al. Redisplacement of distal radius fracture after initial closed reduction: analysis of prognostic factors. Clin Orthop Surg. 2015;7(3):377e382.
Gutiérrez-Espinoza et al, 2017 Supervised physical therapy vs home exercise program for patients with distal radius fracture: A single–blind randomized clinical study.
MacDermid JC, Donner A, Richards RS, Roth JH. Patient versusinjury factors as predictors of pain and disability six months after a distal radius fracture. J Clin Epidemiol. 2002;55(9):849e854.
Buterbaugh GA, Palmer AK. Fractures and dislocations of the distal radioulnar joint. Hand Clin 1988;4:361-75.
Golden GN. Treatment and prognosis of Colles’ fracture. Lancet1963;1:511-5.
Owen RA, Melton LJ III, Johnson KA, Ilstrup DM, Riggs BL. Incidence of Colles’ fracture in a North American community.Am J Public Health 1982;72:605-7.
Rüger M, Linhart W, Sommerfeldt DW. Differentialindikation zur Behandlung der distalen Radiusfraktur. Trauma Berufskrankh1998;1:6-14.
Wiemer P, Koster G, Felderhoff J, Weber U. Frakturen am distalen Radius. Wandel der therapeutischen Strategien. Orthopade 1999;28:846-52.
Dekkers M, Soballe K. Activities and impairments in the early stage of rehabilitation after Colles’ fracture. Disabil Rehabil 2004; 26:662-8.
Hegeman JH, Oskam J, van der PJ, Ten Duis HJ, Vierhout PA. The distal radial fracture in elderly women and the bone mineral density of the lumbar spine and hip. J Hand Surg [Br] 2004;29:473-6.
Kakarlapudi TK, Santini A, Shahane SA, Douglas D. The cost of treatment of distal radial fractures. Injury 2000;31:229-32.
Wentzensen A, Leutfink D. External quality assurance exemplified by distal radius fractures. A pilot projects of legal accidentinsurance. Z Arztl Fortbild Qualitatssich 1997;91:484-5.
Wittemann M, Jung A, Hornung R, Germann G. Die sog. “kleine Handverletzung” und ihre sozioökonomischen Folgen. Chirurg 1994;65:1004-7.
Smith DW, Brou KE, Henry MH. Early active rehabilitation for operatively stabilized distal radius fractures. J Hand Ther 2004; 17:43-9.
Michlovitz SL, LaStayo PC, Alzner S, Watson E. Distal radius fractures: therapy practice patterns. J Hand Ther 2001;14:249-57.
Gert D. Krischak, MD, Anna Krasteva, MD, Florian Schneider, Daniel Gulkin, Florian Gebhard, MD,Michael Kramer, MD, Physiotherapy After Volar Plating of Wrist Fractures IsEffective Using a Home Exercise Program, 2009
